Ісус єдиносущий Яхве
Ісус Сам вивчав і любив Писання, живлячи Свою душу їхньою істиною. В їхній основі лежала впевненість в існуванні одного єдиного живого Бога. Цього Бога, відомого тільки за “Іменем понад усіма іменами”, шанував Ізраїль, з яким Він уклав заповіт. Але Бог Ізраїлю був ще й Богом усього всесвіту, перед Яким, зрештою, повинні схилитися всі народи, царі й навіть імператори. На сторінках Нового Заповіту, в той час, коли Ісус міг би ще продовжувати жити (якби не розп’яття), ім’я Ісуса стоїть поруч з “Іменем” – Ім’ям Бога Ізраілю. Мова йде не про два-три малозначні тексти або пізніші доповнення, а про систематично повторюваний прийом, який послідовники Ісуса цілеспрямовано використовували ще до написання найбільш ранніх новозавітних документів.
Іноді кажуть, що в Новому Заповіті немає чіткого і ясного твердження: “Ісус – Бог”. Можливо, це навіть на краще, оскільки значення слова бог різними мовами, зокрема і в грецькій (theos), надто туманне і невизначене, щоб надати такому твердженню чіткого, конкретного змісту. Багато стародавніх греків і римлян, так само як і сучасні індуїсти, не стали б заперечувати його за умови, що слово бог залишиться невизначеним і буде позбавлене відтінку винятковості. Найдивовижніше і, безсумнівно, характерне для Нового Заповіту явище полягає ось в чому. Люди, які знали Яхве, Святого Ізраїлевого, як Єдиного Істинного Бога, трансцендентно унікального в усіх описаних в Біблії яскравих проявах Його Особистості, характеру і дій, наполегливо і детально ототожнюють з Ним Ісуса з Назарету.
Отже, в цьому розділі ми звернемося до цього несподіваного ототожнення Ісуса, як особистості, єдиносущної Яхве, Богу Ізраїля та ізраїльських Писань. Далі простежимо зв’язок між головними цілями Яхве та Ісусом у Новому Заповіті. І, нарешті, досліджуватимемо місіональну значущість цього злиття особистості та цілей Ісуса і Яхве. У Старому Заповіті Яхве постає як Бог, Який побажав, щоб Його впізнали до кінців землі. Яке місце в цій місії відведено новозавітному Ісусу? Або, висловлюючись більш формальними категоріями, яка місіологічна значущість повноцінного біблійного христоцентричного монотеїзму?
Молитва та сповідання – найкращі свідчення розуміння змісту й об’єкта своєї віри окремою людиною або спільнотою. У Новому Заповіті містяться приклади того й іншого, що належать до поклоніння ранніх християнських спільнот ще до того, як були написані послання Павла і канонічні Євангелія. Серед таких прикладів виділяються стародавня молитва маранафа! (“Гряди, Господи”) і раннє сповідування Kyrios Iēsous (“Ісус Господь”).
Маранафа. Свій перший лист до Коринфа Павло завершує арамейським словом маранафа, яке, оскільки він залишив його без перекладу, має бути знайоме навіть грекомовним християнам. Отже, цей вираз давно став важливим елементом поклоніння перших послідовників Ісуса, які розмовляли арамейською мовою, задовго до місіонерських подорожей Павла до язичницьких міст і країн Європи та Малої Азії. Потім, завдяки апостолу та іншим раннім місіонерам, фразу використовували в християнському поклонінні і в тих місцях, де використовували грецьку мову.
Маранафа! Вигукує Павло, власноручно пишучи це слово й очікуючи від читачів розуміння та відгуку (1 Кор. 16:22). Очевидно, що “Господь”, на якого вказує арамейський корінь mar, – це Ісус, оскільки в наступному вірші йдеться про “благодать Господа Ісуса”. У тому ж значенні цей вираз використовувався і в ранніх християнських громадах. При цьому арамейське слово mar (mardh, maran) юдеї вживали стосовно Бога – Яхве, Бога Ізраїлю. Крім того, воно може позначати (що досі актуально в православній традиції) людей, які стоять при владі (як і грецьке слово kyrios), проте дуже часто в арамейських текстах того часу, що дійшли до нас (зокрема й у сувоях Мертвого моря), цей вираз відносився саме до Бога. Тому, звертаючись до Ісуса словом mar, ранні християни, які говорили арамейською, звертали свої молитви до Єдиного, хто мав право стати їхнім об’єктом, – до Господа Бога.
Отже, вигук Маранафа! у 1 Кор.16:22 являє собою старе формулювання палестинської молитви, зверненої до Господа Ісуса. Це благання про те, щоб Він не зволікав з’явитися у славі та могутності. Якби перші християни шанували Ісуса тільки лише maran, учителем, молитва не була б звернена безпосередньо до Нього. Вона ясно свідчить про центральне місце, яке ранні арамейські християни… відводили Грядущому у своєму поклонінні. Павло запозичує цей арамейський вираз і використовує його без додаткових роз’яснень у заключних віршах послання до коринфської церкви.
Kyrios Iēsous. Ще однією вказівкою на зміст віровчення перших християн є просте твердження: kyrios Iēsous, “Ісус Господь”.
Хоча Павло використовує термін kyrios 275 разів, майже завжди застосовуючи його до Ісуса, він був далеко не першим. Як і у випадку з раннім арамейським виразом маранафа, він успадкував це визначення від тих, хто йшов за Ісусом до нього. Це слово, ймовірно, було відомим і навіть ненависним йому в ті дні, коли він переслідував людей, які наважилися стверджувати, ніби розп’ятий тесля з Назарету був (боронь Боже, думав Савл) Месією і (що ще страшніше) Господом. Тільки зустріч Павла з воскреслим Ісусом на шляху до Дамаску яскраво показала йому, що йдеться не про богохульство, а про просту істину. Коли він використовує цей вираз у своїх власних посланнях, він вже вочевидь являє собою христологічну формулу, яка не потребує пояснення, оскільки була вже повсюдно прийнятною як традиційне визначальне сповідання християнського вчення. У такому вигляді вона зустрічається в Рим. 10:9; 1 Кор. 12:3 і з невеликим розширенням сенсу щодо Ісуса Христа у Филип. 2:11.
Отже, свідчення на користь того, що арамейське слово mar вживалося щодо Бога, чіткі й переконливі. У випадку зі словом kyrios вони незаперечні. Зрозуміло, воно цілком може позначати людину, яка обіймає високий пост (так само як і українське слово пан). Але ось що особливо важливо у зв’язку з новозавітним вживанням цього терміну щодо Ісуса: він використовується тими, хто переклав юдейські Писання грецькою мовою задовго до пришестя Христа. У збірнику таких перекладів, відомому під назвою Септуагінта, слово kyrios традиційно вживається як спеціальний термін для перекладу Тетраграмматона, як Яхве. Його творці не намагалися транслітерувати єврейську форму, вважаючи за краще відтворити в грецькій мові вже закріплену в давньоєврейській усній традиції вимовляння слова adonai (Господь) щоразу, коли в тексті зустрічається ім׳я Яхве. Для перекладу цього слова вони вибрали термін ho kyrios “Господь”. Це слово понад 1600 разів зустрічається в Септуагінті для позначення Бога Ізраїлю.
Таке вживання цього терміну було знайоме будь-якому грецькомовному юдею першого століття. Читаючи Писання грецькою, вони, не замислюючись, асоціювали ho kyrios з «Іменням», з Яхве. Тим більше дивно, що ще до написання Павлом своїх послань (тобто в перші два десятки десятиліть після воскресіння), це слово вже вживалося щодо Ісуса. Причому не просто як почесне звання для шанованої людини (що було б цілком логічно), але з урахуванням усієї богословської значущості його використання стосовно Яхве у Старому Заповіті. Про це свідчить уривок Филип. 2:6-11, який багато вчених вважають раннім християнським гімном, запозиченим Павлом для підтвердження думок, які він викладає в цьому контексті. У цьому уривку йдеться не тільки про “звеличення” Ісуса (мається на увазі Його воскресіння і вознесіння, які в інших текстах Писання служать доказом Його панування [пор. Дії. 2:32-36; Рим. 14:9]), не тільки про те, що Бог дав Ісусу “ім’я вище всякого іншого імені”, – це може означати лише одне ім’я: Яхве. Як вирішальний аргумент проводиться один із найбільш монотеїстичних уривків Старого Заповіту:
“аби перед Ім’ям Ісуса поклонилося кожне коліно – і піднебесних, і земних, і підземних;”( Фил. 2:10-11, CUV)
Ця цитата частково запозичена з Іс. 45:22-23, де Яхве Cам говорить про Cебе цими словами. У контексті пророчої книги метою цього висловлювання було підкреслити унікальність Яхве, як Бога і Його незмінну здатність дарувати спасіння.
“Окрім Мене, немає іншого Бога, – крім Мене, немає жодного Праведного Бога і Спасителя! Поверніться до Мене з усіх країв землі й будете спасенні! Адже Я – Бог, і немає іншого! Присягаюсь Собою: З Моїх уст виходить правда – незмінне Слово, – переді Мною схилиться кожне коліно, і присягнеться кожний язик. Про Мене говоритимуть: Тільки в Господа справедливість і сила!” (Іс. 45:21-24, CUV)
Величні пророцтва Іс. 40-55 знову і знову свідчать про те, що Яхве унікальний: Він Єдиний живий Бог, Який панує над усіма народами і сильний дарувати спасіння. Тому Павло або укладачі раннього християнського гімну, який він можливо, цитує у Фил. 2, навмисно вибираючи такого роду уривок стосовно Ісуса, стверджує: Ісус – єдиносущний з Яхве у всіх Його унікальних якостях. Ця тотожність між ними не підлягала жодному сумніву, тож Павло (або попередні автори) без вагань поставив ім’я Ісуса на місце Яхве. Тим самим вони
• назвали Ісуса ім’ям Бога;
• використовували стосовно Ісуса уривок, де йдеться про Бога;
• передбачили, що Ісус удостоїться того ж поклоніння, що й і Бог.
Місіональне підґрунтя цього першого пункту, щодо Ісуса, очевидне. Якщо місія біблійного Бога включає в себе Його бажання явити світові Себе як Яхве, живого Бога Ізраїля, отже, ототожнюючи Ісуса з Яхве, Новий Заповіт відводить Ісусові центральне місце в тій частині божественної місії, що пов’язана із самовідкриттям. Однак далі ми переконаємося, що перед нами щось набагато більше, ніж ця формальна тотожність.
Ісус виконує функцію Яxвe
Використання Павлом старозавітної характеристики Яхве стосовно Ісуса у Фил. 2:10-11 – найяскравіший, але далеко не єдиний приклад такого роду. Є безліч інших місць, де Павло, цитуючи уривки зі Старого Заповіту, ставить ім’я Ісуса на місце Яхве – ho kyrios. Автор Послання до Євреїв, наприклад, починає з цілої низки уривків, які від самого початку стосувалися Бога, цитуючи їх стосовно Ісуса. Багато з них мають функціональний характер – іншими словами вони описують діяння, дари і звершення Яхве. З такого роду цитат випливає, що ті самі функції приписують Ісусові або тісно асоціюють із Ним. Як і у випадку з простими позначеннями особистості (маранафа, Kyrios Iēsous), початок цієї традиції було покладено не Павлом. І навіть не ранньою церквою. Усе почалося з Самого Ісуса. Євангелія містять у собі численні приклади, коли Ісус словом чи ділом, прямо чи опосередковано вказував на Свою причетність до унікальних функцій Бога Ізраїлю.
Матеріали, які можна було б вивчити в цьому розділі, вельми обширні, тому я постараюся представити їх відповідно до головних функцій Яхве, супроводжуючи прикладами з Послань та Євангелій. Ми розглянемо чотири основні способи опису діяльності Яхве у Старому Заповіті: Творця, Правителя, Судді та Спасителя. У кожному випадку переконаємося, що саме таким чином в Новому Заповіті описується Ісус.
У світлі загальної мети цього розділу слід неодмінно пам’ятати, що всі ці функції належать Єдиному і Винятковому Яхве, згідно з нашим визначенням старозаповітного монотеїзму. Саме вони надають сенсу словам: “Господь є Бог, і немає іншого, крім Нього”. Саме ці якості, досягнення і привілеї роблять Яхве Єдиним у своєму роді і складають Його трансцендентну унікальність. Ось чому напрочуд глибоку значущість для християнської самосвідомості та мислення має той факт, що в Новому Заповіті Ісус і Його перші послідовники незворушно наполягають на правомірності застосування до Ісуса тієї самої системи поглядів, тих самих виключних функцій і тверджень, що й до самого Яхве.
З погляду місіології, якщо Яхве реалізує ці функції і привілеї для виконання Своєї місії, то розуміння того, як це призначення здійснюється у Христі, має величезне значення для будь-якої християнської місії.
Джерело: “Миссия Бога” Крістофер Райт (Черкассы: Коллоквиум, 2015)
Канал Бог та поклоніння Йому: особисте, сімейне, та спільне
Залишити відповідь